Фільм про життя та творчість Павла Тичини

Життєвий і творчий шлях Павла Тичини

Тичина Павло Григорович

Павло Тичина народився в с. Пiски на Чернiгiвщинi 23 сiчня 1891 р. Традицiйна дата 27 сiчня є датою хрещення. Те, що батько був дяком, означало не тiльки серйозне релiгiйне, а й музичне виховання. Павло мав абсолютний слух. Любов до пiснi прищепили батьки, старшi сестри й брати.

Багато дала учневi перша вчителька Серафима Морачевська. «Помiтивши мiй голос i слух, вона взяла мене у свiй хор, i я з молодшою сестрою Оксаною ходив на спiванки до школи. Якi це були  чудовi для мене хвилини!» Саме вчителька порадила вiдвезти Павла до Чернiгова i влаштувала в один iз архiєрейських хорiв. У хорi Єлецького монастиря разом iз Тичиною спiвав i Григорiй Верьовка, майбутнiй засновник знаменитого хору. Улюбленим музичним iнструментом хлопця був кларнет, хоча грав вiн i на iнших iнструментах: скрипцi, сопiлцi, гобої. Один iз викладачiв Чернiгiвської семiнарiї сказав, що Павло був настiльки обдарованим, що хотiв навчитися грати на всiх 36-ти iнструментах, якi були в оркестрi. Також його запам’ятали як неперевершеного диригента: вiн диригував зведеними хорами в Чернiгiвському народному домi.

Ще одне захоплення всього життя – малярство. Учителем малювання в Чернiгiвськiй гiмназiї був Михайло Жук, який закiнчив Кракiвську академiю мистецтв iз двома срiбними медалями. Вiн готував Павла до вступу в Петербурзьку академiю мистецтв, але мати пiсля смертi батька не могла зiбрати необхiдних коштiв. Дослiджуючи картини, якi збереглися, мистецтвознавцi роблять висновок, що Тичина мав бездоганне вiдчуття простору i гармонiї, тож мiг би стати прекрасним художником. Сам не без жалю зiзнавався вiн: «Народився поет, хоча б, може, краще було б, якби вiн став музикантом чи художником». У кожному звуцi вiн бачив колiр: «ця музика – сизо-фiалкова» або «ця поезiя свiжо-зеленого кольору».

З 1912 року Тичина починає друкуватися в журналах «Лiтературно-науковий вiсник», «Рiдний край», «Основа». Критики намагалися вiднести раннi твори поета до певної лiтературної школи, проте сам поет не зараховував себе до якогось напряму, при цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символiзму, iмпресiонiзму, навiть футуризму. Повiрити П.Тичинi в себе допомiг М.Коцюбинський, який на однiй iз «субот» назвав його справжнiм поетом i прочитав присутнiм вiрш «Розкажи, розкажи менi, поле»:

Став читати вiн – i я в своїх писаннях

Побачив те нове, чого не знав

Ранiш. В притишеннях i наростаннях

Гучного голосу його – рости

Почав я…

Серед лiтературного оточення Тичини 20-х рокiв – В.Еллан-Блакитний, М.Рильський, М.Зеров. Духовним батьком поета був Г.Сковорода, якому згодом вiн присвятив свою поему-симфонiю «Сковорода» та збiрку «Замiсть сонетiв i октав». Павло Григорович був ще й хорошим перекладачем. Самотужки вивчав iноземнi мови. Можнастверджувати, що Тичина знав майже 20 мов, а переклади його на українську збереглися аж iз сорока мов.

Збiрка «Сонячнi кларнети» (1918) стала сенсацiєю в українськiй лiтературi. «Ми насолоджувалися красою українського слова, яке… грало, спiвало, бринiло, гримiло, лилося зi сторiнок незабутньої тiєї книги» (М.Бажан). «Тичина уже в “Сонячних кларнетах” вiдкрив усi свої козирi» – неабияку мелодiйнiсть, музикальнiсть поезiй, що

досягається завдяки алiтерацiям i асонансу (М.Зеров). Збiрка «Сонячнi кларнети», де вже в назвi синтезувалися колiр i звук, показала поета як творця неперевершеного поєднання мистецтв музики й живопису. Такими ж оригiнальними були й збiрки «Плуг», «Замiсть сонетiв i октав», «Вiтер з України». С.Тельнюк писав: «Кожна з цих

чотирьох тягне на Нобелiвську премiю».

Одним iз найкращих творiв про нацiональну революцiю 1918 р. є поема «Золотий гомiн», яку можна назвати гiмном пробудження нацiональної свiдомостi.

Сутнiсть тоталiтаризму митець усвiдомив значно глибше, нiж здавалося сучасникам. Поет прагнув усiма вчинками виявити лояльнiсть до радянської влади. Навiть окремi приватнi листи пiдписував так: «Осяяний сонцем Партiї Ленiна – Павло Тичина». На думку Ю.Лаврiненка, Тичину врятували вiд репресiй його iм’я, вiдоме поза межами СРСР, i повна капiтуляцiя перед владою. «Великий поет цiлковито зник зi сцени – з’явився безоглядний одописець тирана» (В.Стус). Перше адаптоване до потреб влади видання Тичини вийшло 1932 р. У «Вибраному» була представлена повнiстю iдеологiчно виправдана i художньо слабка збiрка «Чернiгiв», зате були вiдсутнi 11 по-

езiй iз «Сонячних кларнетiв», вся збiрка «Замiсть сонетiв i октав», 9 вiршiв зi збiрки «Плуг».

21 листопада 1933 р., у розпал репресiй i голоду, газета «Правда» надрукувала мовою оригiналу вiрш «Партiя веде» з факсимiльним пiдписом автора. У книжцi С.Цалика та П.Селiгея «Таємницi письменницьких шухляд» iдеться про те, що цей вiрш Тичина написав для дитячого видання. Однак у Москвi «пiсню для пiонерчикiв» сприйняли

цiлком серйозно. «Партiя веде!» – захоплено вигукнув заступник головного редактора Іван Боговий, – одна назва чого варта!» Така ж реакцiя була i в ЦК. Твiр надрукували без жодних застережень, подавши його як взiрець публiцистики.

Незадовго до смертi поет сказав своєму лiкаревi: «Пiшла моя творчiсть за водою». Прочитавши ж заборонену в СРСР поезiю Є.Маланюка «Сучасники», де є слова: «Вiд кларнета твого – пофарбована дудка зосталась», Тичина сказав, що все це правда, додавши: «Вiн єдиний мене зрозумiв». Справдилося передбачення, занотоване поетом ще в 1938 р. «Пiсля твоєї смертi, – з гiркотою пророкував собi Тичина, на той час автор тринадцяти поетичних збiрок, – все твоє написане умiститься на 50 сторiнок». Так i сталося. Проте цi сторiнки – найвищого гатунку.

Пожертвувавши поетичним талантом, Тичина все-таки залишився людиною. Із посади голови Верховної Ради УРСР, яку вiн обiймав у 1953–1958 роках, пiшов у вiдставку за власним бажанням. Йому дали прочитати закон, у якому за бажанням

батькiв передбачалася поступова вiдмiна вивчення української мови для дiтей вiйськовослужбовцiв. У цьому законi Тичина побачив намагання русифiкувати освiту, а цього вiн не мiг допустити.

Ще одна посада П.Тичини – мiнiстр освiти (1943–1948). Те, що пiсля вiйни освiта залишилася українською, що дiти вчилися за українськими пiдручниками, – цiлком його заслуга. Мiнiстр безпосередньо спiлкувався з учителями й учнями, намагався їх пiдтримати. Учителi навiть не здогадувалися, як часто вiн виймав iз шухляди власнi

грошi i говорив: «Це вам вiд Мiнiстерства освiти».

Поета двiчi висували на здобуття Нобелiвської премiї, проте кожного разу з-за кордону: уперше – Асоцiацiя українських учителiв (Великобританiя), удруге – Гарвардський унiверситет (США). Радянський Союз не пiдтримав цих iнiцiатив i спонукав Тичину взяти самовiдвiд.