Ідейно-художній аналіз вірша П.Тичини «О панно Інно…»

О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...

Однією з перлин інтимної лірики Павла Тичини є  автобіографічна поезія «О панно Інно...». Для того щоб зрозуміти глибинний зміст, складну проблематику вірша поета, необхідно, в першу чергу, з'ясувати, яка історія написання цієї поезії. Дослідники творчості П. Тичини доклали чимало зусиль, щоб розгадати, хто ж була вона, та панна Інна, до якої так зворушливо звертається поет у своїй чи не найбільш популярній поезії. Це той випадок, коли ім’я жінки, яка стала героїнею поетичного твору, увінчується через те, що твір став класичним.

За найбільш достовірною версією, Інна й Поля – рідні сестри – доньки чернігівського краєзнавця й літератора Івана Коновала, який приятелював із М. Коцюбинським і через те входив у коло людей, із якими міг спілкуватися семінарист П. Тичина.

У Поліни Коновал була сестра Ганна (Нюся), яку за тодішньою модою уже в дорослому віці неофіційно перейменували в Інну. Ця Нюся-Інна палко й жертовно любила Тичину, навіть освідчилася йому в коханні, але ж не могла замінити собою сестри. Вірш «О, панно Інно…», очевидно, був написаний за гарячими слідами розриву з Поліною й після освідчення Інни.

Покинувши Чернігів, Тичина не поривав зв’язків з Інною та Полею. У щоденниковому записі, зробленому ним у квітні 1920 року, читаємо: «Померла Нюся. З сухот. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго любив Полю». Поля зрадила Павлу, виявилася духовно далекою від молодого Тичини, та кохання в чутливого поета так просто не минає. Іноді, зустрічаючись із Нюсею, він угадував у ній сестру, і тоді призабуте кохання поверталося знову… Тому у 1915 році  він пише вірш, який розпочинається риторичним звертанням («О панно Інно…») і закінчується риторичним запитанням («Сестра чи Ви?»), що наводить читача на роздуми про те, кого насправді «дитинно, золотоцінно» любив автор, чиї очі йому ввижаються у спогадах – Інни або її сестри. Павло Тичина дозволяє додумати кінцівку, яка буде для кожної людини різною, але в той же час письменник не залишає нам сумнівів в тому, що це була справжня чиста любов, яка настільки вразила ліричного героя, що тепер він переживає нестерпну тугу за втраченим коханням.

Автор майстерно демонструє неповторність і швидкоплинність спалаху почуття та самотність після його згасання завдяки різноманітним художнім засобам та символам. Вже на початку ліричного вірша з’являються два потужних символи – вікно та сніги. З поняттям «вікно» повʼязаний цілий ряд асоціацій. Вікно –  це проєм у будівлі, через який до будинку потрапляє світло; засіб єднання людини зі світом; образ, що асоціюється з розлукою, адже проводжаючи когось, ми дивимось їм вслід у вікно. Сніги – образ, який поет згадує чотири рази у першій строфі, символізують холод на душі, викликаний нещасливим коханням. Серед художніх засобів можна виокремити епітет «зимовий вечір», метафору «любові усміх квітне раз – ще й тлінно», порівняння  «…очі пам'ятаю, як музику, як спів», авторські неологізми «дитинно, золотоцінно», рефрен «О, панно Інно, панно Інно!».

Самотність героя, що страждає від кохання, підкреслено білим кольором зими «сніги». Зорові враження переходять у музичні: «Я Ваші очі памʼятаю, як музику, як спів», слухові у зорові: «І раптом – небо... шепіт гаю... О ні, то очі Ваші». Атмосферності поезії сприяє і 5-стопний ямб, яким написано вірш. Загалом вірш вражає своєю емоційністю, нетиповим звучанням, неологізмами, і тому займає чільне місце у збірці Павла Тичини «Соняшні кларнети».

Отже, поезiя «О панно Інно…» вiдтворює щемкий момент порушення гармонiї, це своєрiдна лiрична драма в мiнiатюрi. Вiрш – зразок iнтимної лiрики з органiчним украпленням пейзажних елементiв.